Як добре,що ми живемо в добу технічного прогресу. Пригадую, як не вірилося , що зможемо не лише говорити по телефону, а й бачити обличчя того, хто дзвонить; наче є такі пральні машини-автомати,що не потребують участі людини: натиснув кнопку - і відпочивай! Минуло лише якихось 10-20 років - і все змінилося: нікого не здивуєш побутовою технікою, ноутбуком, сенсорним телефоном… Змінюються умови життя—змінюється сама людина. Не рідкість, коли у чотиримісячного малюка є зубки, а восьмимісячний ходить, від народження не треба пелюшок і пеленання. Свобода!

     Повторюся: ЗМІНЮЮТЬСЯ УМОВИ ЖИТТЯ - ПОВИННА ЗМІНЮВАТИСЯ І ЛЮДИНА, перш за все дитина. Мають удосконалюватися стосунки між державою і громадянами, учнями і вчителями, батьками і дітьми. Погодьтеся, шановні читачі старшого покоління, ми шукаємо в онуках звички, манери, уподобання власних дітей, а знаходимо все більше «не такого». Розумно , коли радіємо не лише умінню дитини працювати з комп’ютером, а й бажанню спілкуватися з нами нарівні, їх прагненню бути почутими. Усе частіше педагоги говорять не просто про акселератів , а про ДІТЕЙ—ІНДІГО. І якщо дорослі підтримують у дітях індивідуальність, то зобов’язані розуміти несприйняття з їх боку нетрадиційних методів виховання, неуміння підкорятися силі, небажання погоджуватися з соціальною несправедливістю. На жаль, часто дорослих шокують дитячі реакції на наші «буде так, як я сказав», «твоя думка мене не цікавить», «малий ще мене повчати».( Згадайте вираз обличчя чи очі сина або доньки у цей момент, є там тепло, усмішка? Чому?) Отже, діти – це посланці з майбутнього, де нас не буде. І якщо уже сьогодні вони здатні відстоювати свою позицію як перед дорослими, так і серед однолітків, схильні не іти « як усі», а обирати нестандартне, якщо названі «проблемними» у томі світі , де сприймається заборона, деспотизм, агресія, - зобов’язані змінитися ми, дорослі.

     До роздумів спонукає щоденне спілкування з вихованцями школи, їх батьками, з жителями міста, чиї інтереси представляю в Баштанській районній раді. А у лютому 2013 року отримала запрошення Міністерства освіти і науки України взяти участь у роботі Всеукраїнського круглого столу з обговорення питання « Роль фанфіків у розвитку пізнавальних інтересів школярів до літератури». (ФОТО №1 Каратєєва В.М.) На засіданні шкільної методичної ради, яку очолює заступник директора з НВР, учитель-методист Кушнір Л.В., обговорили проблему і вирішили долучитися до роботи. Увага Міністерства освіти і науки до нашого навчального закладу не випадкова, адже протягом 10 років школа є експериментальним майданчиком Академії педагогічних наук з апробації нових підручників, упровадження курсів «Логіка» , «Християнська етика» та ін. Вибудовуючи дидактичну систему навчального закладу, опираємося на професійну майстерність педагогів, підтримку батьківської громадськості. Нам зрозумілий інтерес науковців до проблем дитячого соціуму, поділяємо хвилювання , чому попри інноваційні перетворення в галузі освіти діти тікають у світ ірреальний. Я пропоную читачам долучитися разом до роздумів.

     Отже, що ж таке фанфік? Це жанр масової літератури, створений прихильниками будь-якого твору, це продовження життя героїв,ідей, сюжету, що полюбився, у новому вигаданому світі.(більш докладно читайте на Інтернет-сторінці). Міністерство зацікавилося фанфіками, адже вивчаються читацькі смаки, вносяться зміни у навчальні програми. При цьому не можна применшувати ролі класичних торів, оскільки лише високі зразки літератури збуджують емоції, почуття, учать жити. Традиційно учитель літератури ніби з’єднає руки письменника і читача, допомагає зрозуміти вчинки, зробити висновки. Виховна функція літератури залишиться назавжди, бо хто краще Олеся Гончара навчить «бачити зорі в калюжах», цінувати прекрасну мить щастя; хто глибше Ліни Костенко чи Оксани Забужко розкриє душу українських амазонок; хто правдивіше за Івана Багряного розповість про незвичайного героя у незвичайних обставинах. Але ж серед улюблених книг, які б учні взяли з собою у наступні класи, немає ні Шевченка, ні Франка, ні Стефаника. Є Гаррі Поттер, гобіти, лунтики…Відчуваєте різницю? Запитайте про причини у своїх дітей. Тому МОНУ радиться з учителями- практиками, як у серці школяра залишити місце не лише для фентезі, а й творам ідейно насиченим?

     Не залишили байдужими виступи практичних психологів, які вивчають психологічний аспект масової культури. Почувши учнів-фанфішерів зі шкіл Києва, зрозуміла , чому діти ховаються у віртуальний світ, у чому ми, дорослі, програємо. Фанфіки загострили проблему психологічної адаптації дитини до життя. На якусь мить подумала: «Як усе просто!», а в кінці жахнулася :»Як це важко!»Адже фанфік – це результат дефіциту спілкування, причому спілкування нарівні. Створюючи власну версію твору, фанфішер знає, що буде прийнятий, що йому не поставлять оцінку, не виділять червоною пастою помилки, не скажуть багатозначно :»Не сподобалося».Тобто, за будь-яких умов авторові не вкажуть на неуспіх! Учителі змушені застосовувати критерії оцінювання досягнень учня, наскільки це не ображає гідність школяра, залежить від педагогічного такту кожного. Ми, дорослі , любимо, коли вказують на наші помилки, аналізують дії, вчинки, коли критикують? Що ви відчуваєте у такі хвилини? Мабуть, не муки творчості, а бажання піти геть. Виявляється, що дорослі контролюючі функції знижують самооцінку дитини. Значить, бажаючи виправляти, ми вбиваємо?! Погано, коли це відбувається у школі, страшно, коли у сім*ї. Людей із заниженою самооцінкою видно зразу: це переляк в очах, розпач у словах, згорблено-зсутулені спини, мізер бажань, а далі- мовчазна згода, коли ображають, «неприсутність», коли поряд чинять насилля. Такими людьми легко маніпулювати, на їх фоні зростають лідери-диктатори. Ви такого бажаєте своїм рідним? Якщо ні, то перегляньмо манеру говорити з дітьми, спочатку звернувши увагу на жести( до речі, діти найбільше не люблять, якщо дорослі повчально вимахують указівним пальцем,ритмічно постукують по столу, говорять із затиснутими в кулак чи складеними навхрест пальцями рук. Ви так не робите? Все ж таки фанфішери прагнуть до собі подібних. Це зрозуміло, бо живемо у суспільстві .Але ж які цінності сповідує ця спільність? Якщо переробляти «Гаррі Поттера» чи «Тореадори з Васюківки», то розвивається уява, віра в чудеса. А якщо увага надається творам , де порно без сюжету чи домінує смерть і насилля? Усі автори-фанфішери єдині в головному: перемога буде на боці автора! До слова, фанфіки –це літературні фанати, але ж у молодіжному середовищі популярні і готи, і панки, і скінхеди, і хіп-хопи…Де межа, за якою закінчиться фантазування і розпочнеться реальне життя? У світі фанфіків творять переважно діти. То чому б дорослим не почитати книги, не подивитися фільми, не посидіти в контакті поряд з власними дітьми?Щоб вони нас пустили у свій світ, треба зробити крок назустріч і залишитися поряд назавжди. Молоді кияни, учасники круглого столу , звернули нашу увагу ще ось на що: «Лише в казках добро перемагає. Учителі на уроках прагнуть створити казку. Не треба. Скільки б ви не говорили, що добро всеперемагаюче, у суспільстві цінності свої». І повели мову про рівний доступ до знань, про підготовку до ЗНО, про платні спортивні секції, безробіття батьків… Про ці неказкові речі на Інтернет-сторінках діти пишуть, обговорюють, по-своєму коментують, а ми, дорослі, реагуємо чи хоча б читаємо? І програємо, віддаючи нестійку дитячу психіку віртуальному світові. ФОТО №2 Каратєєва В.М.

     Глибоко переконана, що дорослим є над чим подумати. Апелюю до батьківської мудрості, яка завжди перемагала в українській родині. З сім*ї починається шлях у життя. На дітях лежить певна місія, бо вони –очі Бога. Вони нас контролюють: як любимо і прощаємо, заробляємо гроші і витрачаємо, оцінюємо сусідів і політиків. Психологи стверджують, що комфортні стосунки у сім’ї – запорука успішного життя дитини, бо тут є і підтримка, і приклад, і пошук компромісів, і уміння просити вибачення. Це велика віра і любов. Треба так небагато: згадати про себе у дитинстві і запитати у сина чи доньки, чого б хотілося. На жаль , діалог не завжди відбувається. Діти на запитання «Чого не вистачає в стосунках з батьками?» у більшості відповідають: «ДОВІРИ, РОЗУМІННЯ, ЛЮБОВІ». Сумна статистика : зростає кількість дітей, що виховуються нерідними батьками, більше того, діти залишаються з татусями, хоча мама десь є…Зростає і відсоток дітей, які перевагу у конфліктах надають силі, а не слову. Діти бояться низьких балів, плачуть перед контрольними, страждають, що не найкращі у класі, бо не отримають бажаного обіцяного батьками подарунка. Як бачимо, вони не хочуть бути неуспішними! Сьогодні важко здивувати когось знаючим учнем, професіоналом-педагогом, майстерно проведеним уроком. Потрібні нові підходи, комплекс дій і зацікавленість усіх учасників навчально-виховного процесу. Мета одна—зробити життя дітей успішним, а значить,- щасливим.

     Духовні люди не страждають, а радіють. Тож нехай нові фанфішери на спітнілому вікні залишать силует Хлопчика-Фігурки , а не нацистський знак. А син чи донька разом з батьками насолоджуватиметься євшан-зіллям сімейного затишку, а не кидатиметься у вирій бруду і злоби ірреального світу. Це можливо зробити і у школі , і вдома. Як? Подумаймо разом. Я лише нагадаю рецепт психологів: « ЯКЩО ЗНАЮ, ДЛЯ ЧОГО, ТО ЗНАЙДУ,ЯК».

Каратєєва В.М,- заслужений учитель України, учитель-методист Баштанської ЗОШ №1